Бахмацька районна державна адміністрація Бахмацька РДА Чернігівської області

       29 січня в Україні відзначається річниця бою під Крутами, який для українського народу став символом героїзму та самопожертви молодого покоління в боротьбі за незалежність.

      Бій під Крутами - це локальна битва, що мала велике геополітичне значення. Успішна оборонна операція українських добровольців змогла стримати на декілька днів наступ переважаючих сил ворога. Це дало змогу представникам Української Народної Республіки підписати Брестський мирний договір із країнами Четверного Союзу, що означав визнання самостійної УНР суб’єктом міжнародних відносин.

       Події Української революції засвідчили: державність без армії неможлива, а сміливість та жертовність крутянців зробила їх прикладом для майбутніх поколінь захисників України.

       "Сьогодні ми можемо пишатися тим, що збиратися 29 січня у Крутах, – вже усталена традиція. Вона показує тяглість нашої державності і традицій вшанування пам’яті. Окреме значення ця пам’ятна дата має для наших військових, які зараз тримають оборону перед схожими екзистенційними викликами, коли Україна відстоює свій суверенітет, але також – своє право на власну ідентичність, вибір свого шляху, вільний розвиток. Людяне пам’ятання, коли ми докладаємо зусиль, щоб приїхати в Крути й віддати шану, згадати їхні імена, впорядкувати місця пам’яті, дослідити та реконструювати події, важливе не тільки й не стільки для героїв минулого. Воно важливе для нас із вами. Тому що з одного боку формує нас як політичну націю, а з іншого – показує, хто ми, що для нас має значення, як ми здатні пам’ятати своїх героїв. Адже усвідомлена, жива і чесна пам’ять – це теж про цивілізаційний вибір", - зазначив перший заступник голови УІНП Максим Ярмистий.

      На історію бою під Крутами цікаво дивитися очима її очевидців. Наприклад - одного з наймолодших учасників бою Ігоря Лоського, сина історика і дипломата Костянтина Лоського. У січні 1918-го хлопцю заледве виповнилося 17, коли він, як учень 2-ї Українській гімназії імені Кирило-Мефодіївського товариства в Києві записався до Студентського куреня. 

Ігор Лоський. Фото: uahistory.com

Настрої патріотичного піднесення, які панували в Києві серед молоді на початку 1918-го, Ігор Лоський яскраво передав у своїх спогадах «Крути».

«В перших днях січня відбулося віче українського студентства, з Університету св. Володимира і ново-заснованого Українського народного університету, на якому вирішено зорганізувати Студентський курінь Січових Стрільців, до якого, під загрозою бойкоту й виключення з української студентської сім'ї, мали б вступити всі українські студенти. За прикладом студентства пішло і молодше покоління — учні Другої Української ім. Кирило-Мефодіївського братства гімназії. … Директор гімназії, якого прошено на збори, після невдалої спроби одговорити своїх питомців від такого, на його погляд, нерозважного кроку, мусив, зрештою, погодитись з постановою і оголосити з рамени дирекції офіціальну перерву навчання у двох старших класах гімназії на час перебування учнів у війську. Просив лише, аби не спокушати до вступу до куреня учнів молодших класів. Правда, це помогло мало, бо кілька учнів шостого класу таки до куреня вступило».

Леонід Перфецький. "Бій під Крутами". Акварель. Фото: artes-almanac.com

У бою під Крутами Ігоря Лоського було важко поранено. Після одужання разом з батьком працював у Міністерстві закордонних справ УНР. У 1920-му довелося перебиратися до Відня, де зблизився з В’ячеславом Липинським і засновниками Українського союзу хліборобів-державників. За рік він став студентом Українського вільного університету. Коли університет перенесли до Праги, продовжив навчання там, познайомившись із Дмитром Донцовим, Михайлом та Оленою Телігою, іншими представниками української інтелігенції.

 Ольга Приходько, учасниця Української капели Олександра Кошиця. Фото: hromadske.ua

У Празі ж Ігор Лоський зблизився із подругою Олени Теліги Ольгою Приходько. Дівчина була родом із Кам’янця-Подільського. У січні 1919 року вона у складі Української капели Олександра Кошиця виїхала до Європи на гастролі і так і не повернулася. У 1924-му році вони побралися, за три роки народилася донька Олена. Ігор здобув ступінь доктора філософії Українського католицького університету. Родина деякий час мешкала у Берліні, а 1932 року переїхала до Львова. Тут, за сприяння митрополита Андрея Шептицького Лоський отримав посаду викладача історії, французької та німецької мов у Малій греко-католицькій семінарії. Водночас він редагував часопис «Хліборобський шлях».

Ігор Лоський з родиною. Фото: hromadske.ua

Ігорю Лоському вдалося уникнути радянських репресій. Точніше, він просто не дожив до «звільнення» Львова у 1939-му – трьома роками раніше помер від раптової хвороби. Ольгу Лоську у 1949-му  заарештували і на сім років відправили в табори до Горківської області. Вона дожила до 92 років і стала свідком проголошення Незалежності.

Повертаючись до спогадів Ігоря Лоського про бій під Крутами, варто звернути увагу на згадку про сімох студентів, яким пощастило уникнути смерті. «Одного учня, сина машиніста, впізнав колега його батька, що возив більшовицького ватажка Богданова, з яким разом пиячив, і випросив у нього помилування. Інший врятувався просто завдяки тому, що, коли всіх виводили на розстріл, він спокійно пересів до поранених і заявив матросам, що «сам» Богданов обіцяв йому дарувати життя. Йому допоміг один із матросів, мабуть українець за походженням, який підтвердив фантазію про Богданова». Інших поранених перевезли до Харкова, до шпиталю, звідки їм вдалося втекти. Саме з розповідей тих, хто врятувався, і стали відомими подробиці подій, що відбувалися на станції після бою.

А тим часом з’являються нові цікаві подробиці про долі учасників бою під Крутами. Так, історик Віталій Скальський поставив під сумнів історію про двох друзів-крутянців – Володимира Шульгина та Володимира Наумовича, які, начебто, «обнялися перед розстрілом та заспівали гімн». Він не знайшов про це жодної згадки в тогочасних джерелах – ні в згадках про бій, ні в некрологах з нагоди перепоховання загиблих крутянців у березні 1918-го. Натомість у документах Пустинно-Микільського монастиря, який володів цвинтарем на Аскольдовій Могилі, він знайшов запис про поховання тут Володимира Наумовича, датований 9 грудня 1918 року. «Найімовірніше, що Володимир Наумович загинув таки під Крутами, але не на початку, а в кінці 1918 року, захищаючи столицю та гетьмана від повстанців Директорії», - припускає історик.

Не виключено, що історія бою під Крутами містить іще багато таких відкриттів. І ця правда може виявитися цікавішою за відомі міфи.